Праві й ще правіші політичні сили роками обстоюють думку, що австрійське громадянство має бути не на початку, а лише наприкінці успішного процесу інтеграції. Те, що спершу звучить як зрозумілий принцип, при ближчому розгляді порушує фундаментальні питання. Адже як оцінити успішність інтеграції людей, які самі ніколи не іммігрували? Що означає вимагати від дітей, які тут народилися, виросли й соціалізувалися, доказу їхньої суспільної належності?
І передусім: хто визначає, за якими критеріями взагалі треба доводити цю належність?
У соціальних науках інтеграцію розуміють не лише як індивідуальне пристосування, а як взаємний суспільний процес. Вирішальними при цьому є не тільки мова, освіта чи працевлаштування, а й доступ до інституцій, суспільних ресурсів і політичних прав. Отже, належність виникає не лише завдяки поведінці окремої людини, а й завдяки готовності суспільства визнавати людей рівноправними членами.
Саме тут криється фундаментальна суперечність австрійської дискусії про громадянство. Від людей вимагають суспільної інтеграції, водночас позбавляючи їх суттєвих форм інституційної та політичної участі. Особливо чітко ця суперечність проявляється на прикладі дітей, усе дотеперішнє життя яких минуло в Австрії.
Утім, публічна дискусія про міграцію та інтеграцію рідко керується лише об’єктивними критеріями. Її так само формують політичні інтереси й демократичне співвідношення сил. Політичні партії адресують свої меседжі передусім тим, чиї голоси можуть здобути на виборах. Люди без австрійського громадянства безпосередньо відчувають наслідки політичних рішень, але на загальнонаціональному рівні залишаються відстороненими від демократичної участі.
Звідси виникає примітна асиметрія: про суспільну групу можна політично домовлятися, хоча сама ця група не має таких самих можливостей впливати на процес ухвалення політичних рішень.
Ця структурна нерівність сприяє політичній інструменталізації міграції. Того, хто не має голосу на виборах, можна з порівняно невеликим політичним ризиком робити об’єктом відмежування й поляризації. Ті, кого це стосується, є предметом дискусії, але рідко – її рівноправними учасниками.
Цей механізм посилює частина медійного простору. Поляризаційні заяви привертають увагу, емоційні реакції збільшують охоплення, а суперечливі дебати особливо добре продаються. При цьому межа між необхідною суспільно-політичною дискусією та комерційним використанням упереджень нерідко розмивається.
Тому держава, яка дає дітям зрозуміти, що попри народження й дорослішання в країні вони не належать до неї як щось само собою зрозуміле, мала б замислитися й над довгостроковими наслідками такого меседжу.
Наслідки аж ніяк не обмежуються різкішим тоном у політичних дискусіях чи в коментарях під статтями в медіа. Повторювані публічні ярлики впливають і на суспільне сприйняття та уявлення про те, кого вважають природною частиною суспільства, а хто мусить знову й знову виправдовувати свою належність.
Для демократичного суспільства з цього постає фундаментальне питання: наскільки тривало можна втілювати політичну рівність, якщо значна частина населення, яке постійно тут живе, залишається відстороненою від ключових демократичних прав на участь?
Зрештою, демократія не зводиться до проведення вільних виборів. Її суспільна легітимність ґрунтується також на тому, що ті, кого стосуються політичні рішення, мають належні можливості брати участь у їх ухваленні. Що більшим стає розрив між населенням, яке постійно тут проживає, і населенням із правом голосу, то нагальнішим стає це питання.
Особливо проблемною є ситуація дітей. Вони не можуть ні самі визначити свій правовий статус, ні вплинути на політичні умови, що вирішують їхню громадянську належність. Проте вони часто стають об’єктом політичних вимог, які визначають інтеграцію як індивідуальний обов’язок.
При цьому не помічають, що суспільна належність має не лише правовий, а й соціальний і психологічний вимір. Відчуття визнання й рівноправної належності – важливий чинник ідентифікації із суспільством. І навпаки, повторюваний досвід відторгнення та браку визнання може підривати довіру до суспільних інституцій.
Тому держава, яка дає дітям зрозуміти, що попри народження й дорослішання в країні вони не належать до неї як щось само собою зрозуміле, мала б замислитися й над довгостроковими наслідками такого меседжу.
Ідеться не про скасування всіх умов надання громадянства. Ідеться про те, чи є ці умови суспільно доцільними, виправданими з погляду демократії і, зокрема, доречними щодо дітей, народжених тут.
Той, хто дбає про інтереси Австрії в довгостроковій перспективі, мав би бути особливо зацікавлений у тому, щоб молоді люди ідентифікували себе з цією країною, довіряли її інституціям і були готові брати відповідальність за її майбутнє.
Постійне розрізнення між «нашими» і «їхніми» дітьми цьому аж ніяк не сприяє. Навпаки, воно відтворює суспільні межі, подолання яких водночас вимагають під гаслом інтеграції.
Суспільство, яке відмовляє дітям у рівноправній належності, ставить під загрозу не лише їхні індивідуальні шанси. Воно послаблює й передумови суспільної згуртованості та демократичної участі.
Зрештою, це стосується всіх дітей – незалежно від того, який у них паспорт.
Можливо, тому настав час вести цю дискусію інакше: не про те, що ще мають зробити ці діти, аби належати до Австрії, а про те, що Австрія здобуде, коли нарешті визнає їх природною частиною свого суспільства.