Інакше, коли згоди немає. У спірних розлученнях суд і далі мусить оцінити, хто відповідальний за розпад шлюбу. А це питання може мати серйозні фінансові наслідки – особливо щодо права на аліменти.
Як пояснила виданню «Der Standard» адвокатка Тереза Камп, хоча перелюб уже не є «абсолютною підставою» для розлучення, він і далі належить до тяжких подружніх порушень. Проте не кожна зрада достатня, щоб суд дійшов висновку про кінець шлюбу.
Зрада вже не автоматичний «вирок» шлюбу
До кінця дев'яностих достатньо було довести, що один із партнерів зрадив, – у спірному провадженні це автоматично вело до розлучення. Однак зміни до австрійського Закону про шлюб 1999 року запровадили новий підхід: самої зради недостатньо. Тепер суд мусить встановити, чи справді перелюб спричинив розпад шлюбу.
Іншими словами, зрада – це тяжке порушення подружніх обов'язків, але її значення оцінюють у ширшому контексті стосунків. Суд розглядає, наскільки вона справді зруйнувала подружню злагоду і як поводився інший із подружжя. «Треба зважити, наскільки серйозний перелюб порівняно з провинами іншого з подружжя. Тож суд мусить оцінити ступінь вини», – пояснює Камп.
Треба зважити, наскільки серйозний перелюб порівняно з провинами іншого з подружжя.
На практиці оцінити складно
Судам не завжди легко оцінити, наскільки зрада справді вплинула на розпад шлюбу. Наприклад, один із подружжя може знати про романи партнера, але до певного моменту – скажімо, до третьої зради – не вважати їх вирішальними для кінця шлюбу. Тоді суд мусить мати чітке уявлення, чому попередні два романи не стали причиною розлучення.
Ще складніше, коли один із подружжя, дізнавшись про роман партнера, і сам вчиняє перелюб. Тоді суд має оцінити, чи це помста, емоційна реакція і наскільки цей перелюб слід вважати лише відповіддю на зраду партнера.
Як пояснює Тереза Камп, суди в Австрії не ухвалюють рішень автоматично, а оцінюють кожну ситуацію окремо, зважаючи на те, які вчинки справді мали «руйнівний вплив» на шлюб. Верховний суд неодноразово наголошував, що перелюб і далі вважається одним із найтяжчих подружніх порушень, але сам по собі не є достатньою підставою для розлучення, якщо не призвів до тривалого руйнування стосунків.
Зрештою, рішення про те, хто винен більше, залежить від низки обставин: поведінки обох партнерів, їхньої реакції на зраду та готовності відновити взаємну довіру. Саме тому судові рішення в розлученнях і досі часто викликають суперечки – адже, як наголошують юристи, кожну історію оцінюють «від випадку до випадку».