Психологи й політологи вже десятиліттями досліджують механізми популізму. Їхні висновки показують: успіх популістських політиків не завжди залежить від доброї програми – радше від уміння розпізнати й використати людські емоції. Уявімо політика, який хоче виграти вибори. Програма в нього не надто добра, деталей економіки він не знає, як розв'язати житлову кризу – теж, і переконливої відповіді, як фінансувати охорону здоров'я чи освіту, не має. Проте одну річ він знає добре: людську психологію.
Він знає, що люди тривожаться за майбутнє, що багато хто відчуває несправедливість, боїться змін і дедалі менше довіряє інституціям. Замість складних рішень він пропонує їм щось набагато простіше: пояснення, хто винен, обіцянку, що все знову буде добре, і переконання, що лише він має сміливість щось змінити.
Такому політикові не обов'язково казати неправду. Досить подати дійсність вибірково, спростити причини проблем і знайти супротивника, на якого покласти відповідальність. Якщо це вдасться, він може здобути надзвичайно сильну політичну підтримку.
Нідерландський політолог Кас Мудде, один із найвідоміших дослідників популізму, описує популізм як ідеологію, що ділить суспільство на дві протилежні групи: чесний народ і корумповану еліту. Популіст при цьому стверджує, що саме він представляє справжню волю народу. Такий поділ трапляється і в правій, і в лівій політиці. Але як такий підхід стає успішним? Наукові дослідження дають змогу розпізнати кілька характерних методів.
Знайти винного простіше, ніж знайти рішення
Одна з характерних рис популістської політики – спрощення складних суспільних проблем. Коли дорожчає житло, зарплати не встигають за інфляцією або система охорони здоров'я працює недостатньо добре, причин зазвичай багато, і вони взаємопов'язані. Популістська риторика натомість часто пропонує одне пояснення й одного головного винуватця. Це можуть бути політичні еліти, міжнародні інституції, великі корпорації, мігранти чи якась інша група.
Психологічна привабливість такого пояснення випливає з потреби людей розуміти світ навколо себе. Невизначеність неприємна, а просте пояснення може створити відчуття контролю, навіть якщо воно хибне. Особливо цікаво, що для переконливості такого меседжу не завжди потрібно доводити причинно-наслідковий зв'язок. Якщо людина вже незадоволена політичною системою, повідомлення, яке підтверджує її невдоволення, може здаватися їй переконливішим за детальний аналіз, що потребує додаткових роздумів. Так виникає політична історія, у якій майже кожна проблема має одного й того самого винуватця, а майже кожне рішення починається з його усунення чи поразки.
Страх і гнів як політичне паливо
Психологічні дослідження показують, що емоції відіграють важливу роль у політичних рішеннях. Особливо важливі негативні емоції, передусім гнів, страх, озлобленість і відчуття втрати. У науковій праці, опублікованій у березні 2026 року, дослідники під керівництвом психологині Ани-Марії Бліук проаналізували 51 рецензоване дослідження про емоції та популістську політику. Вони дійшли висновку, що гнів найпослідовніше пов'язаний із популістськими поглядами, а важливу роль відіграють також страх, озлобленість і ностальгія.
Особливо цікава різниця між гнівом і страхом. Страх може посилювати відчуття загрози, тоді як гнів часто пробуджує бажання притягнути когось до відповідальності. У політичній комунікації ці емоції можуть діяти разом: суспільство зображують як таке, що перебуває під загрозою, а певну групу – як відповідальну за небезпеку.
Утім, не кожен страх є політичною маніпуляцією. Люди можуть мати цілком обґрунтовані тривоги щодо безпеки, роботи чи суспільних змін. Маніпуляція починається тоді, коли реальні тривоги систематично перебільшують, причини навмисно викривлюють або відповідальність колективно перекладають на людей, які до проблеми не мають жодного стосунку. У такій атмосфері політична дискусія перестає бути пошуком найкращого рішення і стає обороною від нібито небезпеки.
Поділ на «нас» і «їх»
Людина має сильну психологічну потребу належати до групи. Родина, громада, нація, віра, професія й політичні переконання можуть бути важливими складниками особистої ідентичності. Популізм часто набирає сили саме тоді, коли політичний вибір перетворюється на відчуття групової належності. Психологи Сандра Обрадович, Шеймус А. Пауер і Дженніфер Шіхі-Скеффінгтон у праці «Understanding the Psychological Appeal of Populism» пояснюють, що популістські рухи можуть відповідати на людські потреби в належності, суспільному статусі й визнанні. Особливо вони наголошують на значенні відносної депривації – відчуття, що інші отримують більше, що власну групу занедбано або їй відмовляють у заслуженому становищі.
Це не означає, що прихильники популістських партій неодмінно бідніші, менш освічені чи менш розумні. Відчуття несправедливості не мусить відповідати об'єктивному матеріальному становищу. І економічно стабільна людина може відчувати, що її суспільна група втрачає вплив, повагу чи культурне значення. Коли політичний меседж пов'язує таке відчуття з колективною ідентичністю, політичний опонент уже не просто людина з іншою пропозицією. Він стає представником «них» – групи, яка нібито загрожує «нам». Саме тут виникає одна з найбільших небезпек популізму: критика певної політики може перетворитися на ворожість до цілих груп людей.
Повторення: коли знайоме твердження починає звучати як правда
Одне з найцікавіших явищ у психології називають ефектом ілюзорної правди. Ідеться про схильність людей вважати твердження, які вони вже чули, правдоподібнішими за ті, з якими стикаються вперше. Психологиня Ліза Фаціо та її колеги в дослідженні 2015 року показали, що повторення може підвищувати переконливість навіть хибних тверджень і що попередні знання не завжди достатньо захищають від цього ефекту.
У політичній комунікації це має особливе значення. Коли певне твердження щодня звучить у промовах політиків, телепередачах, газетних заголовках і дописах у соцмережах, люди поступово з ним звикаються. Навіть якщо вони не приймають його одразу, воно може стати частиною їхнього звичного способу мислення про певну тему. Звісно, повторення не гарантує, що люди повірять у неправду. Вплив залежить від наявних переконань, обставин і способу подання інформації. Проте цей ефект показує, чому в публічній дискусії важливо не лише те, що говорять, а й те, як часто повторюють певне повідомлення.
Соцмережі: ідеальне середовище для політичних емоцій
Колись політики залежали передусім від телебачення, радіо та газет. Сьогодні вони можуть безпосередньо спілкуватися з мільйонами людей – без журналістських запитань чи редакційної перевірки кожного твердження. Соцмережі ще більше змінили те, як поширюються політичні меседжі. Контент, що викликає сильні реакції, часто збирає коментарі, поширення й дискусії. Таке середовище може сприяти політичній комунікації, побудованій на конфлікті.
Дослідження Домінік С. Вірц, опубліковане 2018 року, експериментально вивчало емоційний вплив популістських повідомлень на 580 учасників. Результати показали, що популістські повідомлення викликали сильніші емоції, ніж непопулістські, і що ці емоції підвищували їхню переконливість. Це пояснює один парадокс сучасної політики: політична заява не мусить бути конструктивною, щоб бути комунікаційно успішною. Іноді саме скандальність гарантує, що повідомлення дійде до величезної кількості людей.
У такій системі навіть опоненти політика можуть ненавмисно сприяти його видимості. Кожен новий скандал відкриває простір для нових інтерв'ю, телевізійних дебатів, реакцій і дописів. Однак велика видимість не означає автоматично більшої підтримки на виборах. Соцмережі особливо ефективно виробляють увагу, а увага лише за певних обставин перетворюється на політичний успіх.
Ностальгія: обіцянка повернення в краще минуле
Ще один поширений мотив популістської політики – ідеалізоване минуле. У таких наративах суспільство колись було безпечнішим, багатшим, упорядкованішим чи справедливішим, а сучасність зображують як час занепаду.
З психологічного погляду ностальгія не є чимось незвичним. Люди охоче згадують знайомі часи, особливо в періоди великих суспільних змін. Проте спогади не завжди є об'єктивним відображенням реальних обставин. Політична ностальгія може водночас пробуджувати відчуття втрати й надію, що втрачене можна повернути. Так дуже складна майбутня політика поєднується з емоційно привабливим образом минулого.
Проблема виникає, коли минуле подають як універсально добрий час. Те, що для однієї групи означало стабільність, для іншої могло бути дискримінацією, бідністю чи відсутністю політичних прав. Дослідження емоцій у популістській комунікації підтверджують, що ностальгія поряд із гнівом і страхом посідає важливе місце в деяких популістських наративах.
Коли політик стає єдиним представником народу
Німецький політолог Ян-Вернер Мюллер у книжці «What Is Populism?» («Що таке популізм?») особливо наголошує на одній рисі популізму: відкиданні політичного плюралізму. За Мюллером, не кожен, хто критикує політичні еліти, вимагає змін чи говорить від імені громадян, є популістом. Головна проблема виникає тоді, коли політик стверджує, що лише він і його прихильники представляють справжній народ, а всі інші втрачають політичну легітимність.
Таке розуміння політики має серйозні наслідки. У демократичному суспільстві громадяни мають право на різні інтереси, цінності й політичні погляди. Перемога на виборах дає право на владу, але не монополію на представлення всього суспільства. У популістському наративі ця різниця часто зникає. Критичні медіа можуть зображувати як ворогів народу, опозицію – як перешкоду національним інтересам, а незалежні інституції – як знаряддя прихованих центрів влади.
Мюллер застерігає, що популісти й після приходу до влади можуть і далі зображувати себе жертвами ворожих сил. В аналізі популізму при владі він описує також небезпеки політичного клієнтелізму, захоплення державних інституцій і тиску на громадянське суспільство та медіа.
Чому популістам вірять і освічені люди?
Одна з найпоширеніших помилок у дискусіях про популізм – припущення, що його прихильники просто неосвічені чи недостатньо розумні. Таке пояснення не лише образливе, а й науково недостатнє. Політичні переконання формуються під впливом багатьох чинників: особистого досвіду, родинного середовища, економічних обставин, суспільної ідентичності й довіри до інституцій.
Людина може бути високоосвіченою і водночас глибоко недовіряти політичній системі. Вона може знатися на економіці, але вважати, що традиційні партії втратили зв'язок із повсякденними проблемами. Вона може підтримувати популістського політика, бо погоджується з певною частиною його програми, а не тому, що приймає всі його заяви.
Важливо також розуміти, що популізм не завжди виникає з вигаданих проблем. Економічна нерівність, корупція, занедбані регіони й брак політичного представництва можуть бути цілком реальними. Популізм часто стає привабливим саме там, де люди вважають, що традиційні інституції їх не чують. Тому боротьба з популізмом не може бути успішною, якщо зводиться до висміювання його прихильників. Це лише поглиблює відчуття суспільного виключення.
Чи може популізм бути корисним для демократії?
Хоча популізм найчастіше пов'язують із політичною маніпуляцією та авторитарними тенденціями, науковці застерігають, що це поняття неоднозначне.
Популістські рухи іноді порушують теми, які усталені партії ігнорують, мобілізують громадян, що раніше не брали участі в політичному житті, і ставлять під сумнів реальні зловживання владою. Політики, які вимагають більшої соціальної справедливості, критикують корумповані еліти чи прагнуть сильнішої участі громадян, через це ще не загрожують демократії. Вирішальна різниця виявляється у ставленні до інакодумців та інституцій. Демократична критика влади визнає право інших думати інакше. Антиплюралістичний популізм ставить це право під сумнів.
Тому недостатньо аналізувати, наскільки політик популярний, наскільки емоційно говорить чи наскільки гостро атакує опонентів. Важливо дивитися, чи визнає він незалежність судочинства, свободу медіа, права меншин і легітимність виборчої поразки.
Найбільший парадокс популізму
Насамкінець повертаємося до вигаданого політика з початку нашої історії. Він обіцяв усунути проблеми, перемогти корумповані еліти й повернути владу громадянам. Що станеться, якщо він справді переможе? Відповідальність за економіку, освіту, охорону здоров'я та державні інституції тепер лежить саме на ньому. Проблеми, які раніше здавалися простими, раптом вимагають складних рішень, переговорів, компромісів і тривалої роботи.
Це, мабуть, найбільший парадокс популістської політики.
Набагато легше пояснити, чому винні інші, ніж довести, що власні рішення працюють.
Деякі популістські політики пристосовуються до інституцій і приймають політичні компроміси. Інші продовжують ту саму риторику, знаходять нових супротивників і подають себе як борців із системою, хоча самі стали її наймогутнішою частиною.
Проте остаточна відповідальність за якість демократії лежить не лише на політиках. Її несуть також медіа, інституції та громадяни.
Демократія не вимагає, щоб усі думали однаково. Навпаки, її цінність саме в можливості не погоджуватися, сперечатися й змінювати владу, не оголошуючи політичних опонентів ворогами.
Успішний популіст може виграти вибори, запропонувавши громадянам просту відповідь на складне запитання. Успішна демократія ж залежить від того, чи продовжать громадяни ставити складні запитання й після виборів.